и на плечі,
На вівтар знесли.
До зорі молились,
Після – зорями зійшли
Ті вовчиці в синє небо.
З тієй пори
В пітьмі лиш
Вони дорогу вкажуть.
Зоряні вовки.

Таємний час

Т. Сизевич

Сонце сідає за обрій мрій.
День поступається місцем ночі.
Ніч – володарка всіх стихій.
Злам буття відбивається в ночі.
Так збирайтесь навколо ночі,
Мрії, чари, магічні сни.
Тільки ніч здійснить замовляння.
Вдень же буде все навпаки.
Ніч – час обрядів і замовлянь,
Час прозріння і час надій.
Ніч відверне навалу наслань,
Таємницю розкриє подій.

Хто вона?

О. Сизевич

Мертвим деревом стоїть,
Тінню чорною летить.
Простирадлом обгорта,
В темний танок заклика.
Хто вона? Ніченька.
На шляху каменем лежить,
Звіром хижим біжить.
Пісню ніжну співа,
В темний танок заклика.
Танцюй!

Частина 2. Мертві.

Мертвий сильніший за живого. Коли тобі потрібна сила, звертайся до мертвих.

Танок.
О. Сизевич
Чорна – земля.
Чорна – стежка.
Йду по стежці – мертва.
В землю – йду в землю.
Загинула! Молода!
Молода загинула, світ цей кинула.
З землі вийшла – в землю пішла.
Чорна – стежка.
Тихі – кроки.
Йду по стежці – боса, мертва.
В землю – йду в землю.
Чорна – земле.
Тихий – ранок.
З горем – танок.
Мертва – йду в землю.

Утоплена.
О. Сизевич
Мряка! Мряка! Важко дихати!
Темрява волога стискає груди.
Мертва, мертва – важко повірити,
Та долю не зміниш – я вже не з людьми.
Хвилі, хвилі – сирі, свинцеві –
Тіло моє перегортають.
Вода, вода – вода холодна –
Коси мої розплітає.
Течія, течія річки струмкої
Мене з собою забирає.
Річенька-річка об гостре каміння
Шкіру мою розриває.
Місяць у водне дивиться дзеркало,
Та й у вічах моїх відбивається.
Риби, риби кружляють навколо,
Легко пальців моїх торкаються.
Ой, як сумно мені й самотньо.
Вічність – це холодна вода.

Нявка.
В. Сизевич
Чути нікого, прозорість навколо,
Але хтось на сопілці грає,
Немов у танок закликає.
Щасливі дівочі співи
З усіх боків оточили.
Красу відчуваєш, захоплений звуком.
Жах передбачаєш серцевим стуком.
Бажання побачити, зустрічі страх.
Над щастям пісні літа смерті птах.
Сум колисає, тому що ніколи
Вже не побачить стрічки шовкові.
Несуть думку смерті,
А страх поряд з ними.
Є вищий, сильніший
І тиші вірний.
Здавалось, що сон.
Лякає, що правда.
Казки стогін,
І сльози порада.

Частина 3. Звір.
Звір сильніший за людину. Коли тобі потрібна сила, звертайся до звіра.

Гадюко.
О. Сизевич
Шелестить трава з ранку до ночі:
- Ой, зміє-гадюко, бережи очі!
Вечір дзвінкий, легки кроки.
Отрута безсила, хоч боси ноги.
Голка гостра, нитка сувора.
Кістка жовта, очі були чорні.
Сила гадюкиних очей
Замовленим кільцем стає.
Шелестить трава з ранку до ночі:
- Ой, зміє-гадюко, де твої очі?

Вовк.
Т. Сизевич
Вовки у зграї – природньо, звичайно.
Очі зеленими зорями в хащі.
Вовки у зграї – володарі лісу.
Жах навівають, виють у степу.
Вовки у зграї – могутньо і страшно.
Уберегтись від зубів неможливо.
Вовки у зграї – сіра лавина.
Чи збережеш ти коня свого, путник?
Вовки у зграї – істота єдина.

Вороне.
О. Лукіна
Вороне-брате, вороне-сину,
Стань на крила – злети до хмари!
Там, де небо, дочку побачиш.
Вмерла дитина, без мами плаче.
Вороне чорний, брате, друже,
Дай їй, як іграшку, мою душу!
Вітер кричить! Вітер кличе!
Вороне-воїн, до болі! До бою!
Ввись! Рвись!
Хай собі низкою скелець грає,
Доки нас знову ніч об`єднає.
Вороне-пташе чорноокий,
З гори впади каменем – дай мені спокій.
Вороне-брате, вороне-сину,
Стань на крила – дай мені силу!

Частина 4. Жінка.

Жінка сильніша за чоловіка. Коли тобі потрібна сила, звертайся до жінки.



З льоду й води.

О. Лукіна

Край землі, засипана снігом, з льоду й води,
Жінка біла хижо стоїть.
Їй і досі люди носять жертви –
До легких рук вкладають мертвих:
- У небо зведи!
Посмішка злая:
- Я лише граю, як може – злетить!
А я на порозі стану, руки розкину.
А я на сторожі стану – схоплю, перестріну.
Понад прірвою жінка біла
Закривавлені очі закрила
Новому з смертних:
- Спи! Вже спиш?
В спину штовхає. З краю в безкрає.
- Може й злетиш!



Самозпалена.

О. Сизевич

Образи – образи, кривди - спогади
Важкими краплями в пам`ять падають.
Чорним золотом серце повниться,
Спалахне вогонь – не врятується
Ніхто!
Не врятується ніхто!
Від вогненої жінки не врятується ніхто!
Горить земля, горить трава.
Горять люди, горять звіри.
Горить небо, горить вітер.
Горить вода. Летить вогнена жінка.
Обезсилена з неба впала – чорна ластівка.
Самозпалена.



Удовиця.

О. Сизевич

Заніміла...
Від сльоз знесилена, очі закрила.
Руками тонкими вуста затулила.
Почорніла...
Коси одтявши, свічку запалила.
Темною хусткою голову вкрила.
Скам`яніла...
Дзеркала простирадлами вкрила.
Склянку горілки хлібом накрила.
Удовиця.
З світом мертвих себе одружила.
В самоті навіки застила.